У зв'язку з розмноженням фінансових установ на території України, значно збільшилась кількість випадків, які порушують права людини. Оскільки, при стягненні заборгованості, фінансові установи, минаючи суд, звертаються до нотаріусів, які вчиняють незаконні виконавчі написи, на підставі яких, приватними чи державними виконавцями накладається арешт на усі рахунки (зарплатні, соціальні та ін.) громадянина України.
Для захисту своїх прав, громадянину України необхідно в подальшому звертатись до суду з позовом про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, а також подавати заяву про забезпечення позову шляхом зупинення виконавчих дій. Зазначені дії вимагають сплати судового збору у значній сумі. При виникненні зазначених подій та при арешті коштів громадянина, створюється фактичне обмеження його конституційних прав в оскарженні виконавчого напису та спроможності сплатити судовий сбір.
Ураховуючи положення п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення від 19 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі", сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету.
У зв’язку з вищевикладеним прошу розглянути питання, щодо внесення відповідних змін до статті 5. Пільги щодо сплати судового збору Закону України «Про судовий збір», а саме додати пункт 24, який викласти у наступній редакції:
24) позивачі - у справах щодо спорів, пов’язаних з оскарженням виконавчого напису нотаріуса до вирішення судом справи по суті та встановлення сторони, на яку буде покладено обов’язок по сплаті судового збору.