Закон про мобілізацію №10449 від 30.01.2024 є НЕПРИЙНЯТНИМ.
Несправедливим, неефективним, неконституційним.
Щодо можливості звільнення після 36 місяців служби – вказане положення не відповідає дійсності
Так, проект Закону встановлює строк служби під час дії воєнного стану, який дає військовослужбовцю право на звільнення – 36 місяців. При цьому інші зміни до цієї ж статті дають можливість Ставці Верховного Головнокомандувача встановити інший, додатковий строк демобілізації військовослужбовців, які вже пройшли встановлений законом строк служби.
Проект Закону не містить граничного строку для ухвалення Ставкою Верховного Головнокомандувача рішення про демобілізацію військовослужбовців, які під час дії воєнного стану безперервно прослужили 36 місяців, а також не визначає підстав для ухвалення чи відхилення рішення про демобілізацію. Зазначене може фактично позбавити військовослужбовця права звільнитись у строк, передбачений законопроектом. Крім того, вказаний механізм містить ризики застосування вибіркового підходу для різних осіб.
ТЦК та СП наділяються каральними функціями
Питання надавання права представникам ТЦК та СП здійснювати перевірку військово-облікових документів громадян у віці від 18 до 60 років також суперечать Конституції. Таку перевірку можуть здійснювати тільки працівники Національної поліції, а також персоналу Державної прикордонної служби України.
Відповідно до ст. 17 Конституції України Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян.
Зміни до частини першої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» створюють ризики вибіркового притягнення до відповідальності осіб, які порушили обов’язок щодо реєстрації електронного кабінету призовника, військовозобов’язаного, резервіста (далі – електронний кабінет). Так, новим абзацом зазначеної норми пропонується розширити обов’язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, додавши необхідність обов’язкової реєстрації електронного кабінету. При цьому, за невиконання такого обов’язку передбачена адміністративна відповідальність (стаття 210 Кодексу України про адміністративні правопорушення), а за повторне невиконання - кримінальна відповідальність (стаття 337 Кримінального кодексу України).
Новелою проекту є встановлення можливості застосування до громадян, які не виконують обов’язки, передбачені ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», під час мобілізації заходів впливу (див. новий розділ VII Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). Зокрема, у ч. 1 ст. 27 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (у редакції проекту) передбачається, що у разі невиконання під час мобілізації військовозобов’язаним чи резервістом обов’язків, передбачених ч. 3 ст. 22 цього Закону, та за умови відсутності можливості Національною поліцією здійснити адміністративне затримання та доставлення військовозобов’язаного чи резервіста протягом 15 днів до ТЦК, керівник ТЦК протягом 5 днів надсилає громадянину в електронній формі (у разі, якщо громадянин зареєстрований в електронному кабінеті призовника, військовозобов’язаного, резервіста) або в паперовій формі засобами поштового зв’язку рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місця проживання громадянина вимогу про виконання обов’язку (обов’язків) військовозобов’язаним, резервістом. У разі, якщо громадянин добровільно протягом 10 календарних днів з дня вручення вимоги не виконав зазначеного у ній обов’язку (обов’язків) або не з’явився до відповідного ТЦК (закордонної дипломатичної установи України, якщо громадянин знаходиться за кордоном), ТЦК звертається до суду в порядку, встановленому законом, щодо: 1) тимчасового обмеження такого громадянина у праві виїзду за межі України – на строк до виконання зобов’язань за такою вимогою; 2) тимчасового обмеження такого громадянина у праві керування транспортними засобами – на строк до виконання зобов’язань за такою вимогою; 3) накладення арешту на кошти та інші цінності такого громадянина, що знаходяться на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, або на електронні гроші, що зберігаються на електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, на рахунках у цінних паперах у депозитарних установах – на строк до виконання зобов’язань за такою вимогою (ч. 4 ст. 27 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у редакції проекту). Такі заходи впливу застосовуватимуться за рішенням місцевих загальних судів як адміністративних судів.
Не зважаючи на надану можливість оскаржити протягом 15 днів з дня проголошення в апеляційному порядку рішення суду у справах, передбачених у новій статті рішення суду першої інстанції у цій категорії справ підлягають негайному виконанню в порядку, встановленому законом.
Щодо необхідності реєстрації електронного кабінету
У законопроєкті пропонують передбачити обов’язок реєструвати електронний кабінет призовника, військовозобов’язаного, резервіста за невиконання якого останні несуть визначену Законом юридичну відповідальність. Проте таке положення законопроєкту не відповідає положенням Конституції України, Закону України «Про захист персональних даних», правовим позиціям Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення права на особисте та сімейне життя. Тож такий обов’язок має бути виключений із законопроєкту.
Щодо обмежень прав жінок
Чинним приписом Закону передбачено, що відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації мають військовозобов’язані жінки та 23 чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років (абз. 5 ч. 1 ст. 23 Закону).
Проектом пропонується внести зміни до цієї норми та передбачити, що таку відстрочку мають жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим.
У цьому зв’язку варто зауважити, що чинна редакція згаданого положення ст. 23 Закону, в першу чергу, стосується жінок та чоловіків, які є одинокими матерями (батьками), під якими, згідно зі ст. 18-1 Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», розуміються «одинокі матері (які не перебувають у шлюбі), одинокі усиновлювачі, якщо у свідоцтві про народження дитини або документі про народження дитини, виданому компетентними органами іноземної держави, за умови його легалізації в установленому законодавством порядку (рішенні про усиновлення дитини), відсутній запис про батька (матір) або запис про батька (матір) проведено в установленому порядку органом державної реєстрації актів цивільного стану за вказівкою матері (батька, усиновлювача) дитини».
Такий важливий для країни законопроєкт має враховувати нюанси та передусім відповідати усім нормам Конституції. Правами людини не можна нехтувати!